Йдемо до школи

Психологічна готовність старших дошкільників

до викликів початкової освіти 

На рівні держави реалізацію права кожної дитини на дошкіль­ну освіту, забезпечення повноцінного фізичного, інтелекту­ального, морального, естетичного і соціального розвитку дошкіль­ника, поліпшення якості дошкільної освіти, формування передумов навчальної діяльності гарантують Закон України «Про дошкільну освіту» від 11 липня 2001 р.№ 2628-Ш (і зі змінами і доповненнями) та Програма розвитку дітей старшого дошкільного віку «Впевнений старт», затверджена наказом Міністерства освіти і науки України від 23 листопада 2010 р. № 1111. Проте проблема готовності дошкіль­ників до шкільного навчання залишається актуальною і нині.

Сьогодні в Україні можна виокремити дві організаційні складо­ві проблеми підготовки дитини до школи:

перша полягає у тому, що й досі немає рівноцінних умов підготовки дітей старшого дошкільного віку до вступу в школу. Йдеться про виховання дітей у сім’ї та у різних ти­пах дошкільних навчальних закладів;

друга виявляється у тому, що певна кількість як державних дошкільних навчальних закладів, так і приватних центрів розвитку дитини перетворилися на установи форсованого навчання, на своєрідні тренувальні майданчики з підготов­ки дітей до вступу в престижні школи, ліцеї, гімназії.

Привчання дошкільників до посильної праці 

Значна частина батьків, праг­нучи дати дитині до вступу до шко­ли якомога більше знань, забува­ють (або не вважають

за потрібне) залучати дітей до посильної праці вдома. Виходить, як багато знати і йти до школи навчатись, то дитина доросла, а виконувати несклад­ні трудові обов’язки — маленька? У результаті, як зауважує Ганна Бєлєнька, кандидат педагогічних наук, після завершення періоду дошкільного дитин­ства часто отримуємо інтелектуально розви­нену і фізично міцну дитину, яка залишається «маленькою» протягом усього періоду навчан­ня у початковій школі: не вміє себе обслугову­вати — одягнутись, скласти портфель, сплану­вати власну діяльність тощо.

Вчителі початкових шкіл стверджують, що діти, які прийшли до школи з дошкільного навчального закладу, більш привчені до тру­дової діяльності і можуть обслуговувати себе. Натомість переважна кількість дітей, які ви­ховувалися у сім’ях, навіть при елементарній підготовці до наступного уроку: сховати один підручник, витягти інший, приготувати олівці, фарби тощо — потребують допомоги. Вчитель сам підходить до дитини і викладає з портфеля підручник, зошит, пенал…. Тому діти, не при­вчені з дитинства до посильної праці, стають надзвичайно залежними від найближчого ото­чення, насамперед, від дорослих. У молодшому шкільному віці набагато важче, ніж у дошкіль­ному, формуються такі риси, як самостійність та відповідальність.

Дитина входить у шкільне життя з упевне­ністю, що всі їй допоможуть виконати домаш­нє завдання, справитися з іншими шкільними обов’язками: батьки, інші родичі. У виконанні деяких «шкільних справ» вона сподівається на допомогу інших дітей і дуже ображається і обурюється, якщо їхні думки з приводу такої ситуації не співпадають. Крім того, дитина, яка багато чого не вміє і весь час просить допомоги, часто стає об’єктом кепкувань інших дітей. Тож шкільне життя дитини може стати для неї психологічно травматичною ситуацією, і вона може відмовлятися йти до школи. Причина такого явища криється у тому, що, попри до­статній фізичний та інтелектуальний розвиток дитини, в дошкільно­му дитинстві не відбулося її соціального зростання: вольові і моральні якості не знайшли свого застосування у реаліях щоденної діяльності.

Саме тому формування повноцінної навчальної діяльності, по­зитивного ставлення до неї, а також формування навчальної мотива­ції залежать від достатнього розвитку трудової діяльності, оскільки вольовий аспект і необхідність докладати зусилля споріднюють оби­два види діяльності.

Виховання самостійності у дошкільників 

Психологи також зауважують, що батькам майбутніх першо­класників слід бути готовими до того, що з моменту вступу до школи дитині потрібно давати більше самостійності, не намагатися постій­но контролювати її. Перший клас — це перший у житті дитини крок до незалежності. І тут батьки роблять дві помилки: надають дитині цілковиту свободу — «Ти тепер вже до­рослий і сам будеш відповідальним за свої вчинки»; надмірно контролюють навчання дитини — найбільш по­ширена ситуація. Багато батьків вважають, що навчання у початковій школі, чи бодай перші два класи, треба разом з дитиною «відсидіти», «відучи­тися», щоб «не втратити момент успішності». Така ситуація розгор­тається за типовим сценарієм.

Дитина сідає готувати уроки, мама сідає поряд. І поки дитина виписує літери, цифри, мама «контролює процес»: робить за­уваження, заставляє переписувати, докоряє у неуважності.

І виходить, що у дитини не з’являється взагалі ніяких навичок самостійності. Якщо дитина вміє боротися за свою територію, то, найпевніше, вона буде саботувати заняття — дивитися у вікно, де­монстративно позіхати, тобто робити все, щоб не виконати завдан­ня. І все це через те, що її власна мотивація буде похована під необ­хідністю, продиктованою дорослими. Але ж дитина і сама прагне , робити уроки, тому що хоче навчатись, відчуває себе відповідальною: їй дали завдання, вона хоче його виконати. Але робити його стане тоді, коли сама захоче. Тому, перш ніж багато разів суворо на­гадувати дитині, щоб сідала за виконання завдання, батькам слід за­мислитися, чи не відіб’ють вони у дитини бажання вчитися або чи не отримають вони учня, який стане вчитися лише для того, щоб батьки були задоволені.

Зважаймо на психофізіологічні особливості дитини

Щоб уникнути таких помилок, слід діяти відповідно до пси­хофізіологічних особливостей дитини. Спочатку варто з’ясувати, наскільки швидко вона втомлюється. Є діти, які повернувшись зі школи, є активними і прагнуть одразу ж сідати за уроки. Не пе­решкоджайте цьому, вони, найімовірніше, з легкістю їх зроблять. А інші першокласники потребують кілька годин, щоб перепочити, і вже після відпочинку сідати за виконання домашнього завдання.

Отже, для того щоб дитина, виходячи з дошкільного дитинства, була готовою до викликів початкової школи, до зміни свого соціаль­ного статусу необхідно:враховувати рівень розвитку дитини на момент всту­пу до школи й уникати недиференційованого підходу до учнів;

уникати переобтяження майбутнього першокласника знан­нями, і взагалі переваги пізнавального розвитку над фізич­ним, соціальним, трудовим, морально-етичним, художньо-естетичним;

сприяти розвитку у дитини соціально значущих мотивів поведінки і діяльності.

Тож не слід забувати, що і від батьків, і від педагогів залежить, наскільки комфортно дитина почуватиметься у школі, наскільки її захоплять новий статус і нова діяльність, наскільки результативним буде її навчання.

Оптимальний вік першокласника

Існують різні точки зору щодо оптимального віку дитини до вступу в школу: одні фахівці вважають, що дитина може стати першокласником вже у шість років, оскільки вона вже здатна опа­новувати навчальний матеріал у школі, інші радять віддавати дитину до школи ближче до семи, а то й у сім років. За даними психологіч­них досліджень, дитина шести років дійсно здатна засвоювати на­вчальний матеріал, але при цьому у неї зберігається гостра потреба у грі. Тому і навчання шестирічних першокласників має відбувати­ся в ігровій формі, що, на жаль, не передбачено у звичайній загаль­ноосвітній школі, де до шестирічок ставлять такі ж вимоги, як і до се­мирічних дітей. Вочевидь, доречно було б створити у перших класах розвивально-освітнє середовище, яке дало б змогу забезпечити без-кризовий адаптаційний період дітей, створити ігрові зони, озброїти вчителів перших класів методиками спілкування і роботи з шести­річними дітьми.